Ми сідаємо у потяг під назвою «життя» у момент народження, рухаємось завжди вперед, думаємо, що десь там є станція. Ми дивимося з вікна цього потяга на все, що поряд з нами – на людей, різні речі, квіти, замки, будинки, поля, маленькі та великі міста та села, все що нас оточує …

Проїжджаючи великі міста затримуємо на них погляд, тому що думаємо, ось можливо це вже та станція, яка нам потрібна … Ми віримо, що існує станція, на якій нас зустрічатимуть і коли ми до неї дістанемося, вона стане пунктом призначення нашого життя.

Ми рухаємось то назад, то вперед, часто поглядаємо на годинник, і з нетерпінням чекаємо, коли наш поїзд прибуде за призначенням, оскільки точно знаємо, що в життя є станція для нас. Протягом життя ця станція кілька разів змінюється. Спочатку для більшості з нас нею стає закінчення школи, потім інституту, побудова власного життя, створення сім’ї, перше підвищення на роботі, народження дітей, отримання ними вищої освіти, вихід на пенсію, а потім ... надто пізно нам відкривається істина: по цей бік міста, яке побудував Бог, немає жодних станцій. Щастя в самій подорожі. Подорож - це і є щастя. Рано чи пізно ми розуміємо, що не існує жодних станцій, а сенс життя в самій поїздці – нашому житті. Життя – це довга подорож, … і поки ми здійснюємо цю поїздку, повинні докладати неабияких зусиль, щоб зробити цей світ безперечно кращим …

p.s. завтра повинен бути безперечно сонячний та радісний, ще один день мого життя! … завтра розпочнеться ще один рік ... рік мого життя, сповненений чогось світлого та чистого, наповнений радістю, вірою, надією, любов'ю ...

• 
• 
•