Коли сумуєш на самоті, дзеркало подвоює самотність... Можливо, саме тому і не люблю дзеркала, вони змушують бачити те, що людині бачити не дано. А не дано - отже не потрібно. Дзеркала роблять нас егоїстичними, це як у старій притчі, мораль котрої така: [B]через вікно можна побачити світ, але варто до скла додати трохи срібла і ти вже не бачиш нікого окрім себе[/B]. Отоді роздивляєшся себе до дрібниць, милуєшся, вивчаєш, забуваючи про те, що довкола тебе є безліч інших людей - значно талановитіших, розумніших, красивіших. А ти залишаєшся сам на сам зі своїм его і усвідомлюєш, що світ створений для інших - менш самозакоханих і більш самокритичних. Черговий приступ "самоопускання"? Можливо, так само, як не можна отримувати в житті все, чого прагнеш. Часом, доводиться змиритись, що й іншим теж щастить. А щастя, як відомо, з неба не падає. Його слід заслужити або ж просто бути достойним. Що далі заглиблююсь в недри філософії, то чіткіше усвідомлюю чому філософи так любили самотність. Той же Шопенгауег: [B]"Хто не любить самотності - той не любить свободи"[/B]. Як на мене - лише прагнення втекти від світу, де слід постійно самостверджуватись, доводити щось комусь і виборювати своє право на існування. Навіть найбайдужіша людина в чомусь таки залежить від думки загалу і той загал нещадно користується цим, опускаючи тебе на дно, у найвідповідальніші моменти.
Втрачаєш здатність адекватно мислити, реагувати, говорити і вкотре пошиваєшся в дурні. а ще збіги обставин. Як я їх ненавиджу, оті безглузді обставити, коли все виходить не так, як хотілося б тобі. А все в купі - вибуховий коктейль. Тож врешті решт, залишається сидіти на самоті, перед дзеркалом і думати усякі нісенітниці.
Права була Марія фон Ебнер-Ешенбах, коли казала: [B]"Впавши, прагни знову висоти. Ти або розіб'єшся на смерть, або ж у тебе виростуть крила"[/B]. А мої крила, чомусь вперто не хочуть рости... (с) scessia

• 
• 
•